Вот и весна.
Мати завжди казала їй оминати незнайомців, але той, що стоїть у затінку скель, має очі, як зоряні спалахи.
Вона сплітає їхнє волосся, заквітчує йому чоло польовими рослинами – байдуже, що ті так швидко в’януть. Їй подобається, коли у долонях зігріваються холодні пальці, вії тріпочуть і бліда шкіра рожевіє від поцілунків.
Тричі по три дні кличе її мати, але ім'я, що пошепки злітає з його вуст, виразніше.
Мати кличе її, та вона не чує, бо вже спить глибоко-глибоко на своєму підземному ложі, поруч із ненародженими травами та квітами – пригорнувшись до його грудей, заколисана ніжною темрявою довкола.
Лише коли нагорі розтріскану безплідну землю вкриває попіл, вона виринає зі смерті в життя, сходить разом із насінням, із цибулинами нарцисів, із весняними співами – щоб раз у раз восени знову помирати від кохання.